Аліменти на дітей

З 08.07.2017 року в Україні запроваджується новий порядок стягнення аліментів на дітей та їх розмір. Ця стаття спрямована на роз’яснення нових положень Закону, зважаючи на актуальність даної теми.

Аліменти – це грошове або матеріальне забезпечення, яке батьки (усиновлювачі) зобов’язані надавати своїм дітям до досягнення ними повноліття, а у разі продовження ними навчання і потреби у зв’язку з цим матеріальної допомоги, до 23 років.

Розмір аліментів

Аліменти можуть надаватись у матеріальній та/або грошовій формі.

Надання аліментів у матеріальній формі, як правило, здійснюється батьками у добровільному порядку і я не зустрічав судових спорів про зобов’язання платника аліментів надавати аліменти майном. Такий порядок сплати аліментів (у матеріальній формі) можливий в силу ч. 1, 2 ст. 181 СК України і може формалізуватись шляхом укладення договору (ст.ст. 189, 190 СК України). В усній домовленості (що я не рекомендую робити для уникнення виникнення спорів у майбутньому) або у письмовому договорі батьки за їх взаємною згодою визначають розмір аліментів, які батько (матір) надає на дитину у грошовій чи матеріальній формі. Орієнтиром при визначені розміру аліментів, які надаються майном, може бути ст. 182 СК України, у якій визначено, що розмір аліментів має забезпечувати гармонійний розвиток дитини і не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Розмір аліментів, що сплачуються у грошовій формі, визначений законодавством. Він може визначатись (1) у відсотках до заробітку (доходу) платника аліментів або (2) у твердій сумі. Стягувати аліменти у відсотках до заробітку (доходу) платника чи у твердій сумі тепер законодавець надав право визначати виключно стягувачу аліментів на його власний розсуд.

Стягувач аліментів вправі просити суд стягнути із платника аліменти у такому розмірі:

Ø  на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів або

Ø  у твердій грошовій сумі в розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Остаточний розмір аліментів визначає суд, але він не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, і не може бути більшим ніж 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.

Якщо у платника вникла заборгованість зі сплати аліментів, визначених у відсотках до його заробітку (доходу), тоді законодавець передбачив можливість розрахувати розмір заборгованості аліментів, виходячи із розміру середньої заробітної плати у даній місцевості, якщо: (1) платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості або (2) платник аліментів є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або (3) є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу (ст. 195 СК).

«Порядок обчислення середньої заробітної плати», затверджений Постановою КМУ від 08.02.1995 р. N 100.

Підстави примусового стягнення аліментів

Аліменти можуть сплачуватись у добровільній формі, про що між батьками дитини укладається договір, у якому вони домовляються про розмір і строки виплати аліментів та нотаріально посвідчують цей договір. У разі порушення платником аліментів своїх зобов’язань за таким договором, друга сторона вправі звернутись до нотаріуса за вчиненням ним виконавчого напису на такому нотаріальному договорі, який стає виконавчим документом і може бути поданий для примусового виконання до державної виконавчої служби/приватного виконавця (ст. 189 СК, ст.ст. 87-91 Закону України «Про нотаріат», ст.ст. 3, 5 Закону України «Про виконавче провадження»).

Якщо договору між батьками не було укладено і один із батьків не сплачує аліменти на дитину добровільно, тоді другий із батьків, з ким проживає дитина, або сама неповнолітня дитина вправі звернутись до суду для стягнення їх у примусовому порядку. Можливість самої дитини (повнолітньої дочки, сина) звернутись до суду випливає із положень ч. 3 ст. 179, ч. 3 ст. 199, ст. 201 СК України, ч. 2 ст. 29 ЦПК України.

Можливі 2 форми звернення до суду з вимогою стягнути аліменти:

1)      шляхом подачі заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів;

2)      звернутись із позовною заявою про стягнення аліментів. 

Загальною формою звернення до суду із вимогою про стягнення аліментів є подача позовної заяви, а подача заяви про видачу судового наказу є винятком із загального правила. При цьому, звернення до суду із позовом про стягнення аліментів, на мою думку, є більш правильним, про що буде сказано нижче.

Стягувач аліментів зможе подати заяву про видачу наказу або позов за місцем свого проживання. За подачу позову про стягнення аліментів судовий збір не сплачується, а за заяву про видачу судового наказу – сплачується у розмірі 0,2 прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Наказне провадження

Підстави для звернення до суду із заявою про видачу наказу про стягнення аліментів є вичерпними і повинні бути наявні у їх сукупності, а саме:

1)   якщо відсутній спір щодо встановлення або оспорювання батьківства (материнства) дитини та відсутня необхідність залучити до справи інших заінтересованих осіб (п. 4, 4¹ ч. 1 ст. 96 ЦПК), і

2)   подано заяву про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі, який визначено законом, а саме: на одну дитину – ¼, на дві дитини – 1/3, на три і більше дітей – ½ заробітку (доходу) платника, але не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину (які визначаються щороку у Законі про держбюджет); або ж 50% прожиткового мінімуму для кожної дитини відповідного віку (п. 4, 4¹ ч. 1 ст. 96 ЦПК), і

        3)   між сторонами відсутній спір про право (п. 2 ч. 3 ст. 100 ЦПК). Пленум ВССУ у своїй Постанові від 23 грудня 2011 року N 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» роз’яснив, що наявність спору про право вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити відсутністю документів, що підтверджують наявність суб'єктивного права у заявника; документів, що підтверджують порушення суб'єктивного права або документів, що підтверджують виникнення права вимоги. Крім того, мають ураховуватися обставини, якщо із доданих документів вбачається, що боржник заперечує, не визнає або оспорює свій обов'язок перед заявником (кредитором); із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. При цьому, із роз’яснень п. 13 цієї Постанови можна зробити висновок про те, що включення заявником до заяви про видачу судового наказу вимоги про стягнення із боржника нарахованих на аліменти 3% річних, індексації, пені не буде свідчити про існування спору про право між сторонами і такі суми можуть бути стягнуті у наказному провадженні, якщо вони правильно нараховані відповідно до ч. 2 ст. 184, ч. 1 ст. 196 СК.

Розгляд заяви стягувача аліментів відбувається у спрощеному порядку і на перший погляд є привабливою формою вирішення справи для заявника. Однак, ця форма судового розгляду такої категорії справ не узгоджується із іншими положеннями законодавства, зокрема, ст.ст. 188, 190, 198, 199 СК України та істотно порушує конституційні права учасників справи.

Такий висновок вбачається обґрунтованим, виходячи із наступного.

Перш за все, існують випадки, коли особа не має обов’язку сплачувати аліменти, але суд у наказному провадженні ці обставини не зможе встановити в силу особливостей наказного провадження. Під час розгляду судом заяви про видачу наказу суд не викликає сторін, не проводить судове засідання, не витребовує нові докази, а розглядає справу за поданими заявником документами і покладається виключно на них. Тому суду можуть бути не відомі обставини, які звільняють особу від сплати аліментів, а недобросовісний заявник скористається цим і суд видасть наказ про стягнення аліментів.

Так, особа не має обов’язку сплачувати аліменти, якщо:

1)      право на аліменти припинилось в силу передачі одним із батьків нерухомого майна у власність дитини, про що було укладено договір, посвідчений нотаріально (ст. 190 СК);

2)      батьки звільнені судом від обов’язку сплачувати аліменти, так як дитина має самостійний дохід, який перевищує заробіток батьків і він є достатнім для розвитку дитини (ст. 188 СК);

3)      батьки не мають можливості сплачувати аліменти повнолітнім сину, дочці під час їх навчання  (ст.ст. 198, 199 СК України).

 Також, згідно із ст. 182 СК України (з урахуванням внесених до неї змін) при визначенні розміру аліментів суд повинен врахувати ряд обставин. Однак, в силу особливостей наказного провадження та характеру обставин, які необхідно встановити, суд виконати вимоги Закону у наказному провадженні не зможе.  

Так, згідно із ст. 182 СК України суду необхідно встановити: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3¹) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3²) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.  

Вбачається проблематичним встановлення всіх обставин у наказному провадженні без виклику сторін та без отримання пояснень від майбутнього платника аліментів. Але ці вимоги закону є імперативними і суд зобов’язаний врахувати їх при визначенні розміру аліментів, надати можливість платнику аліментів довести джерело походження коштів на придбання цінного майна, встановити оціночні обставини про необхідність і достатність суми коштів для гармонійного розвитку саме цієї дитини, інакше судове рішення буде суперечити закону.

 Ще однією новелою є те, що боржник не вправі оскаржити судові накази про стягнення аліментів, а стягувач не мав такого права і до внесення змін до законодавства, що робить таке провадження фатальним.

За правилами ЦПК наказне провадження має спрощену форму, так як передбачає право боржника подати заяву про скасування судового наказу до суду першої інстанції, який видав судовий наказ, із наведенням мотивів і доказів не згоди із цим судовим актом. Якщо ж суд першої інстанції відмовляє у задоволенні скарги боржника, то останній має право подати апеляційну, а потім і касаційну скаргу на ухвалу суду першої/апеляційної інстанції, прийняту за результатами розгляду скарги боржника (ст.ст. 106, п.1 ч.1 ст. 293, п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК).

Законодавець вніс зміни до описаної вище процедури і прямо заборонив боржнику подавати скаргу до місцевого суду на виданий судом наказ про стягнення аліментів і не передбачив право боржника оскаржити судовий наказ у апеляційному порядку (ч. 1 ст. 105 ЦПК). Оскарження виданого судового наказу заявником ЦПК не передбачено (ні до місцевого суду, ні в апеляційному порядку). Заявнику надано право апеляційного оскарження ухвали суду про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу (п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК), що не є тотожним оскарженню виданого наказу чи відмови у видачі наказу.

Судовий наказ може бути переглянутий за нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК), що може бути дієвим способом переглянути та скасувати незаконний судовий акт. Слід відмітити, що підстави для перегляду судового рішення (наказу суду) за нововиявленими обставинами обмежені і законом встановлено короткі строки, протягом яких заявник або боржник можуть подати заяву про перегляд наказу суду у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Позбавлення особи права оскаржити судове рішення (наказ суду), ухваленого без участі особи, є грубим порушенням конституційних права цієї особи, зокрема, на правову допомогу, на апеляційний перегляд судового рішення, права на справедливий суд (ст.ст. 59, 129 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Адже, боржник дізнається про ухвалення відносно нього судового наказу, лише отримавши його поштою і не зможе ні заперечити проти нього, ні оскаржити його. Це дає величезне підґрунтя для зловживань з боку заявників та суду.

При цьому, боржнику законодавцем надано право звернутись до суду із позовом про зменшення розміру аліментів, які були з нього стягнуті наказом суду. Але платнику аліментів надано право подати позов про зменшення лише щодо того розміру аліментів, який було визначено судом у відсотковому співвідношенні до його заробітку (доходу) (ч. 7 ст. 105 ЦПК). Право на подачу позову про зменшення розміру аліментів у разі видачі судового наказу про стягнення аліментів у фіксованому розмірі (50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку) у ч. 7 ст. 105 ЦПК не передбачено, що дає підстави припустити, що такий розмір є абсолютним і перегляду не підлягає.

З цього приводу зазначу наступне.

Наказ суду набирає чинності через 13 днів після дати його отримання боржником (повернення не врученим боржнику поштою – ст.ст. 105, 106 ЦПК), а рішення суду за позовом про зменшення розміру аліментів – через 10 днів з дати його проголошення/отримання стороною, яка не була присутня у судовому засіданні, якщо воно не було оскаржене і скасоване/змінене апеляційним судом. Суд видає наказ про стягнення аліментів з дати подачі заявником заяви про видачу наказу (ст. 191 СК), а прийняте судом рішення про зменшення розміру аліментів за позовом платника, у разі доведення ним наявності для цього законних підстав, може вступити в силу через роки після розгляду справи судом та перегляду судового рішення вищими судовими інстанціями. Тому можливі випадки, коли платник аліментів буде сплачувати непомірні аліменти і зможе зменшити їх розмір із встановлених законом підстав через значний проміжок часу, що зумовить виникнення заборгованості та/або погіршення майнового стану добросовісного платника.

       Крім того, ч. 7 ст. 105 ЦПК не узгоджується із ст. 192 СК України, якою платнику аліментів або отримувачу аліментів обґрунтовано надано право звернутись з позовом про зменшення/збільшення розміру аліментів, визначеного за рішенням суду або домовленістю між батьками, у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Це життя і у людини може не бути можливості сплачувати аліменти на дитину у при судженому розмірі з об’єктивних причин.

     Тому слід зробити висновок про те, що стягувач і платник аліментів можуть керуватись нормами матеріального права і подати позов про зміну розміру аліментів, визначеного у фіксованій сумі, за наявності до того підстав, не зважаючи на положення процесуального закону.

 Позовне провадження

Вважаю, що позовне провадження має бути основним видом провадження у спорах про стягнення аліментів з огляду на наведені вище аргументи та положення законодавства України.

Встановлені наступні підстави для подачі позову у справах про стягнення аліментів:

1)                      коли не можливо подати заяву про видачу судового наказу або судом відмовлено у прийнятті чи задоволенні заяви про видачу судового наказу (ч. 2 ст. 101, п. 2 ч. 8 ст.105-1, ч. 3 ст. 118 ЦПК).

2)                      у разі необхідності стягувачу змінити раніше обраний ним спосіб стягнення аліментів: із відсотків від заробітку платника аліментів на тверду суму і навпаки (ч. 3 ст. 181 СК);

3)                      якщо аліменти стягуються на утримання повнолітнього сина, дочки чи самими цими особами (ч. 3 ст. 199 СК);

         4)                      у разі, якщо стягувач аліментів доводить витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи (п. 3² ч.1 ст. 182 СК, з якої вбачається спір про право, оскільки платнику аліментів надано право довести джерело походження коштів);

       5)                 за позовом будь-якого із батьків про визначення розміру аліментів на інших дітей після досягнення повноліття найстаршою дитиною (ч.3 ст. 183 СК);

6)                      за позовом платника аліментів про зменшення розміру аліментів або про внесення частини коштів на особистий рахунок дитини у відділенні Ощадбанку у разі нецільового витрачання аліментів (ч. 2 ст. 186 СК);

7)                       позов про стягнення аліментів, якщо дитина перестала отримувати дохід, достатній для її гармонійного розвитку, або її дохід зменшився і більше не забезпечує цього (ч. 2 ст. 188 СК);

         8)                   позов платника або отримувача аліментів про зменшення/збільшення розміру аліментів, визначеного за рішенням суду або домовленістю між батьками, у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших передбачених СК випадках (ст. 192 СК);

9)                      існує спір про визначення розміру заборгованості за аліментами (ч. 3 ст. 195 СК);

     10)        позов платника аліментів про повне або часткове звільнення його від сплати заборгованості за аліментами, яка виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення (ч. 2 ст. 197 СК).

11)                  позов про стягнення додаткових витрат на дитину, які не є аліментами (ст. 185, ч. 4 ст. 196 СК).

Важливим є те, що позивач має право заявити позов про стягнення аліментів лише після відмови судом у видачі наказу чи відмови у задоволенні заяви про видачу наказу, якщо така категорія справ може бути вирішена у наказному провадженні (ч. 3 ст. 118 ЦПК України).

Також позивачам треба врахувати нововведення законодавця про те, що аліменти є власністю дитини (ч. 1 ст. 179 СК). Якщо слідувати логіці законодавця, то позов про стягнення аліментів (точно як і заява про видачу судового наказу на стягнення аліментів чи договір про визначення строків і розмірів сплати аліментів або договір про отримання нерухомості в рахунок виконання обов’язку сплатити аліменти) необхідно подавати/укладати самій дитині після досягнення нею 14 років або ж її законним представником, який діє від імені дитини (ст. 32 ЦК, ч. 3 ст.179 СК, ст. 29 ЦПК). Разом з тим, із конструкцій статей СК, які регулюють порядок стягнення аліментів, вбачається те, що позов про стягнення аліментів, заява про видачу судового наказу подаються, а договори щодо аліментів укладаються тим із батьків дитини, з ким вона проживає. Тому внесені законодавцем зміни є не системними.

Позивачам необхідно також пам’ятати, що відповідно до ч. 2 ст. 177 СК батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування відмовлятися від майнових прав дитини. Зменшення розміру позовних вимог або відмова від позову про стягнення аліментів по своїй суті є відмовою від майнових прав дитини і у зв’язку з цим у суду існують підстави не приймати такі процесуальні дії позивача без згоди органу опіки і піклування.

Таким чином, після 08 липня 2017 року звернення до суду для стягнення аліментів можливе не лише у позовному провадженні, але і у наказному провадженні. Законодавцем збільшено розмір аліментів, стягувачу надано право самостійно визначити спосіб стягнення аліментів та у подальшому ініціювати його зміну. Права платника аліментів звужені, що дає підґрунтя для зловживання правами. Останнє слово залишається за судами, які повинні будуть виробити єдину практику застосування нових норм законодавства. 

Арешт майна боржника у виконавчому провадженні

Обмеження прав людини повинне відбуватись у суворій відповідності до вимог Закону.

Одним із законів, який допускає обмеження прав особи, є Закон України «Про виконавче провадження», викладений законодавцем 02.06.2016 р. у новій редакції (надалі – «Закон»), який регламентує накладення арешту на майно боржника.

У цій статті розглянемо норми Закону про накладення арешту на майно боржника у виконавчому провадженні (надалі – «ВП»), його скасування та зняття.

Із правового аналізу положень Закону можна дати таке визначення поняттю арешт у ВП – це етап звернення стягнення на майно боржника, який застосовується виконавцем, з метою забезпечення реального виконання рішення і який полягає у обмеженні прав боржника на розпорядження своїм майном, а за рішенням виконавця - і у користуванні ним.

Накладення арешту  

Процедура накладення арешту у ВП мною класифіковано за двома критеріями:

1.                      За строком накладення:

1)                      арешт накладається негайно під час відкриття ВП:

-          якщо стягувач вказав рахунки боржника у банківських чи інших фінансових установах (ч. 7 ст. 26 Закону);

-          якщо стягувач вказав конкретне нерухоме майно боржника і виконавець пересвідчився за даними електронних державних баз даних та реєстрів про належність цього майна боржнику на праві власності або іншому майновому праві (ч. 7 ст. 26 Закону);

-          у разі виявлення майна боржника під час проведення перевірки майнового стану боржника за місцем його проживання/перебування (ч. 4 ст. 13, п. 4, 6, 7 ч. 3 ст. 18 Закону);

2)                      1 робочий день є у виконавця на арешт майна/коштів боржника, виявленого виконавцем у ВП (ч. 2 ст. 13 Закону), після чого виконавець повинен продовж 1 робочого дня надіслати платіжну вимогу для примусового списання арештованих коштів;

3)                      5 робочих днів дається виконавцю на проведення опису та арешту майна після отримання ним інформації про місцезнаходження майна боржника (ч. 4 ст. 13 Закону).

2.                      За особливостями порядку накладення арешту виділимо арешт:

1)                      коштів;

2)                      ювелірних та побутових виробів із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінного каміння і перлів, а також лому і окремих частин таких виробів;

3)                      продуктів та інших речей, що швидко псуються;

4)                      предметів застави аграрної розписки;

5)                      іншого рухомого майна

6)                      нерухомого майна

Законом затверджено перелік майна, на яке не може бути звернуто стягнення. Такі ж обмеження містяться і у деяких інших Законах, наприклад, щодо майна казенного підприємства, нерухомого майна Національної академії наук України та національних галузевих академій наук і організацій, що віднесені до їх відання, коштів, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання гарантованого постачальника, теплогенеруючих, теплопостачальних та теплотранспортуючих організацій, тощо (див. «Перелік майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами», як додаток до Закону України «Про виконавче провадження»; ч. 7 ст. 77 ГК України, ст. 5 Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», ст. 19-1 Закону України «Про теплопостачання», та ін.).

Арешт є етапом звернення стягнення на майно для його подальшої реалізації, тому слід зробити висновок про те, що таке майно не може бути арештоване за наявності умов, які виписані у відповідному нормативному акті, оскільки подальша реалізація такого майна не можлива.  

Заставне майно повинно бути арештоване виконавцем на загальних підставах, про що повідомляється застоводержатель, відмінний від стягувача (ч. 4 ст. 50, ч. 3 ст. 51 Закону). Реалізація заставленого майна має ряд особливостей, які потребують окремого детального висвітлення, враховуючи існування спеціальних законів, зокрема, «Про іпотеку», «Про заставу», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», у яких чітко передбачені дії виконавця для реалізації обтяженого майна. Однак, порядок вчинення виконавчих дій виходить за рамки предмету дослідження цієї статті.

Важливим є те, що на рівні Закону прямо зафіксовано можливість арешту рухомого майна виконавцем лише після його опису (ч. 2 ст. 56 Закону), а сам опис майна, нагадаю, відбувається виключно у присутності понятих (ч. 2 ст. 22 Закону). Ця норма є важливою з практичної точки зору, оскільки в сукупності із ст.ст. 26, 74 Закону надає можливість оскаржити рішення виконавця про накладення арешту на все рухоме майно боржника без його ідентифікації та опису на стадії відкриття виконавчого провадження або після цього. Подібна практика накладення арешту на все майно боржника була поширеною згідно із попередньою редакцією Закону про виконавче провадження від 1999 року і трапляється у практиці деяких виконавців, не зважаючи на зміну нормативної бази. Тому у разі виникнення такої ситуації рекомендую оскаржувати постанову виконавця про арешт всього майна боржника, як незаконної.

Арешт коштів боржника має особливості. Згідно із прямою вказівкою законодавця у ч. 4 ст. 48 Закону накладений виконавцем арешт на кошти боржника на певних рахунках поширюється також на кошти на тих рахунках боржника, що будуть ним відкриті у майбутньому. При цьому, відкриття нових рахунків боржником після накладення виконавцем арешту на грошові кошти зумовлює кримінальну відповідальність посадових осіб боржника, про що виконавець направляє подання до правоохоронних органів (ч. 4 ст. 52 Закону).  

Разом з тим, не допустимим є застосування ч. 4 ст. 48 Закону за аналогією щодо поширення дії накладеного арешту на інше майно боржника, яке у нього з’явиться у майбутньому. По-перше, Закон не передбачає застосування його положень за аналогією, а навпаки, імперативно у ст. 1 Закону встановив проведення виконавцем дій на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. По-друге, саме через особливий режим використання коштів законодавець встановив виключення із загального правила і передбачив можливість арешту грошових коштів незалежно від їх фактичної наявності на рахунках та без їх попереднього опису. Тому ці обставини виключають можливість поширення положень ч. 4 ст. 48 Закону щодо арешту коштів на «майбутніх» рахунках боржника щодо іншого майна боржника, набутого ним після накладення виконавцем арешту на конкретне майно. Відтак, якщо боржник придбав майно після дати накладення арешту, наприклад, в силу дарування, спадкування, купівлі-продажу, то на моє переконання раніше накладений виконавцем арешт на таке майно не поширюється.

Дія арешту у часі має важливе практичне значення. Можливі випадки, коли виконавець наклав арешт на все майно боржника до початку дії Закону у редакції від 02.06.2016 р. або коли арешт було накладено виконавцем на все майно боржника на порушення положень діючої редакції Закону. У такій ситуації залежно від обставин справи можливе оскарження рішення виконавця або ж обґрунтовувати те, що певне майно не є арештованим із наведених вище підстав.

Таким чином, можу рекомендувати у заяві стягувача про відкриття ВП вказувати конкретне майно та рахунки боржника для накладення виконавцем арешту на майно/кошти боржника вже під час відкриття ВП. Строки накладення арешту відрізняються залежно від підстав його накладення. Накладення виконавцем арешту на ВСЕ рухоме майно боржника без його ідентифікації не відповідає вимогам Закону у діючій редакції, а тому рекомендую оскаржувати таку постанову виконавця відразу, коли боржнику стане відомо про її винесення, аби не пропустити 10 денний строк на оскарження. Інакше, боржник може зіштовхнутись із труднощами доказування відсутності обтяжень його майна у майбутньому при намірі вчинити угоду щодо свого майна або ж такі труднощі виникнуть у спадкоємців боржника.

Зняття та скасування арешту

Очікуваним для боржника є момент зняття або скасування арешту у ВП. Арешт може бути знятий самим виконавцем або ж скасований керівником виконавчої служби чи судом із передбачених Законом підстав, які розглянемо нижче.

 Залежно від підстав, арешт знімається або скасовується:

1.      Начальником відділу державної виконавчої служби, якщо державним виконавцем порушено порядок накладення арешту (ч. 3 ст. 59 Закону);

2.      Самим виконавцем у разі (ч. 4 ст. 59 Закону):

-          повернення виконавчого документу до суду, який його видав (ч. 1 ст. 40 Закону);

-          надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;

-          отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (ч. 2, 4 ст. 59 Закону);

-          повернення виконавчого документу стягувачу (з підстав, передбачених п. 1, 3, 11 ч. 1 ст. 37 Закону);

-          закінчення ВП (крім випадків, передбачених у ч. 1 ст. 40 Закону);

-          отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;

-          наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;

-          відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;

-          погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;

-          отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову або отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову.

3.        Судом:

-       за позовом власника майна, на майно якого виконавцем було помилково накладено арешт як на майно боржника у ВП (ч. 1 ст. 59 Закону);

-       у всіх інших випадках, що не входять до повноважень виконавця чи керівника ВДВС (ч. 5 ст. 59 Закону).

Слід звернути увагу на те, що не у всіх випадках закінчення ВП або повернення виконавчого документу стягувачу є підставою для зняття арешту з майна боржника.

Так, відповідно до ст.ст. 37, 39, 59 Закону арешт не знімається у разі закінчення виконавчого провадження у зв’язку з (1) офіційним оприлюдненням повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, (2) закінченням ВП за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиттям запобіжних заходів, а також (3) у разі не стягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем, а також у разі повернення виконавчого документу стягувачу, якщо:

Ø  у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

Ø  стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;

Ø  у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з'ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника);

Ø  у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі;

Ø  боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку;

Ø  відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася;

Ø  законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення;

Ø  відсутня згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Отже, перелік підстав, коли арешт не скасовується, досить значний. Деякі із цих підстав не залежать від боржника, але арешт його майна продовжується, не дивлячись на законну поведінку боржника. У такому випадку арешт потребує скасуванню у судовому порядку відповідно до ч. 5 ст. 59 Закону. Підставою для цього може бути сплив 3 річного строку після повернення виконавчого документу стягувачу чи закінчення ВП і не звернення стягувача із новою заявою про відкриття ВП. У такому випадку у суду існують підстави для захисту прав боржника та скасування арешту, бо за загальними правилами стягувач втратив право на звернення за примусовим виконанням рішення (ч. 4 ст. 4, ст. 12 Закону). Звичайно, у стягувача залишається право звернутись до суду за поновленням пропущеного строку, однак поновлення строку судом залежить від ряду умов, які можуть і не настати.

У той же час, очікувати 3 роки після видачі виконавчого документу чи переривання строку на його пред’явлення (ст. 12 Закону) для реалізації права боржника на скасування арешту – це занадто довго, особливо, коли ВП закінчене або повернуто виконавчий документ. Тому можливе обґрунтування скасування арешту іншими підставами, наприклад, загальними положеннями про право власності особи на своє майно, реалізація якого не залежить від можливості стягувача у майбутньому звернутись із заявою про примусове виконання виконавчого документа. Якщо таке звернення відбудеться, то виконавець зможе знову арештувати майно вже у новому ВП, що буде відповідати інтересам учасників провадження. Запропоновані підстави для скасування арешту будуть оцінюватись судом за його внутрішнім переконанням після оцінки в сукупності наданих доказів і встановлених обставин справи.

З урахуванням вище наведеного вбачається, що інститут арешту у ВП потребує покращення на законодавчому рівні. Обмеження права власності боржника у ВП повинне бути обґрунтованим і не суперечити загальним принципам права, зокрема, щодо реалізації права власності, що закріплені у Конституції України та ЦК України.