Успішне оскарження до суду постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору

19.05.2017 р. державний виконавець ВПВР Департаменту ДВС Мінюсту України виніс постанову про стягнення виконавчого збору з боржника в сумі 8’051’116,11 грн. Також цього ж дня державний виконавець на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» виніс постанову про повернення виконавчого документу стягувачу у зв’язку з відсутністю майна, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені заходи щодо розшуку майна виявились безрезультатними.

Постанова про стягнення виконавчого збору була явно незаконною, яка суперечила ч. 2 ст. 27, ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», а тому мною, як адвокатом боржника, було вирішено оскаржувати її до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 27 вказаного Закону виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10% суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

У нашому випадку фактичного виконання виконавчого документу не відбулось, у зв’язку з цим державний виконавець і виніс постанову про повернення виконавчого документу стягувачу. Відсутність фактичного виконання підтверджувалось і іншими матеріалами виконавчого провадження, а тому адвокат наголошував на відсутності у державного виконавця підстав для винесення постанови про стягнення виконавчого збору.

Крім того, законодавцем були внесені зміни до ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» та виключено обов’язок державного виконавця виносити постанову про стягнення виконавчого збору у разі повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 цього Закону. Зміни були чинними на дату винесення державним виконавцем оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору від 19.05.2017 р., так як вступили в силу ще 05.01.2017 р.

Як зазначалось вище, у ст. 27 Закону «Про виконавче провадження» запроваджено механізм стягнення виконавчого збору лише із фактично стягнутих сум. Тому внесення змін до ст. 40 Закону та виключення обов’язку державного виконавця виносити постанову про стягнення виконавчого збору, у разі повернення виконавчого документу стягувачу внаслідок відсутності майна у боржника, було логічним і виправданим.

Однак, після внесення змін до основного закону у сфері про виконавче провадження профільне міністерство не внесло зміни до «Інструкції з організації примусового виконання рішень», затвердженої Наказом Мінюсту від 02.04.2012 р. N 512/5. У п. 8 Розділу ІІІ цієї Інструкції залишились норми про обов’язок державного виконавця виносити постанову про стягнення виконавчого збору, якщо виконавчий документ повертається стягувачу. Така неузгодженість Інструкції із Законом призводить до винесення державними виконавцями помилкових постанов про стягнення виконавчого збору з підстав, що Законом не передбачені.

Суд дослухався позиції адвоката, який посилався на Конституцію України та зазначив, що Закон має вищу юридичну силу ніж наказ Міністерства юстиції, а тому п. 8 «Інструкції з організації примусового виконання рішень» не повинен прийматись до уваги судом.

Скаржник посилався також на судову практику застосування Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції до внесення змін Законом від 02.06.2016 р.). У правових позиціях Верховного Суду України, що відображені у його постановах від 28.01.2015 р. у справі №3-217гс14, від 06.07.2015 р. у справі №6-785цс15, зазначено, що сам по собі сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує стягнення виконавчого збору з боржника. Виконавчий збір стягується на підставі постанови державного виконавця, якщо боржником в установлений для цього строк рішення добровільно не виконано, а державним виконавцем вчинено дії, спрямовані на примусове виконання виконавчого документу, передбачені ст. 32 Закону «Про виконавче провадження». У той же час, у ст. 32 Закону «Про виконавче провадження» були передбачені випадки примусового виконання рішень, які також зводилися до фактичного виконання виконавчого документу, а саме: 1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням. Тому дії державного виконавця (відкриття виконавчого провадження, направлення запитів, винесення постанови про арешт майна боржника, і т.п.), які не призвели до фактичного стягнення коштів за виконавчим документом про стягнення заборгованості, не були достатньою підставою для стягнення виконавчого збору з боржника.

Суд погодився із аргументами скаржника і задовольнив скаргу адвоката, а постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору скасував у повному обсязі.