вторник, 27 марта 2018 г.

Скасування постанови про стягнення виконавчого збору


Адвокат у судовому порядку довів незаконність постанови державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору в сумі 4’162’233,21 грн. після закінчення виконавчого провадження за заявою стягувача про повернення виконавчого документу, яким суд звернув стягнення на предмет іпотеки.
Основними аргументами скаржника було незаконність нарахування виконавчого збору, якщо державний виконавець не вчинив дій з примусового виконання рішення суду та не реалізував предмет іпотеки через прилюдні торги. Адже після набрання чинності нової редакції Закону України «Про виконавче провадження» (Закон №1404-VIII від 02.06.2016 р.) виконавчий збір стягується лише із фактично стягнутої державним виконавцем суми заборгованості чи вартості повернутого стягувачу майна (ч. 2 ст. 27 Закону).
У той же час, через внутрішні протиріччя окремих норм Закону про виконавче провадження державні виконавці помилково стягують виконавчий збір і тоді, коли рішення суду по відношенню до стягувача виконано боржником самостійно або ж виконавче провадження закінчується з інших підстав, ніж фактичне примусове виконання рішення суду державним виконавцем.
Практика стягнення виконавчого збору після закінчення строку, встановленого державним виконавцем, мала місце відповідно до механізму, який був закладений у попередній редакції цього Закону про виконавче провадження. Так, ст. 25 попередньої редакції Закону про виконавче провадження передбачала стягнення виконавчого збору з боржника після спливу строку на добровільне виконання судового рішення, наданого державним виконавцем боржнику, і не виконання такого рішення боржником у встановлений виконавцем строк. Хоча навіть тоді Верховний Суд України у своїх постановах від 28.01.2015 р. у справі №3-217гс14, від 06.07.2015 р. у справі №6-785цс15 висловив правову позицію про те, що виконавчий збір це винагорода державному виконавцю за фактичне примусове виконання виконавчого документу і сума виконавчого збору повинна обраховуватись від суми фактично стягнутої заборгованості з боржника або від вартості переданого стягувачу майна (ст. 32 Закону про виконавче провадження у попередній редакції). Сам лише факт закінчення строку на добровільне виконання судового рішення, встановлений державним виконавцем, не дає підстави для стягнення виконавчого збору, якщо рішення фактично не виконано.
Таку ж позицію займає і діючий Верховний Суд, зокрема, у постанові від 15.02.2018 р. у справі №910/1587/13.
Адвокат у скарзі також доводив, що іпотекодавець, який виступив майновим поручителем за виконання основного зобов’язання іншою особою перед кредитором, несе відповідальність перед стягувачем лише в межах вартості предмету іпотеки (ст. 11 Закону України «Про іпотеку») і не повинен додатково сплачувати виконавчий збір навіть тоді, коли державний виконавець примусово звернув стягнення на предмет іпотеки. Таку ж правову позицію висловив Верховний Суд України у своїй постанові від 16.09.2014 р. та Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 03.03.2016 р. у справі №К/800/8424/15.
Суд знайшов аргументи адвоката обґрунтованими, внаслідок чого задовольнив скаргу повністю та скасував постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору.
Повний текст ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 08.12.2017 р. по справі можна знайти у ЄДР судових рішень, справа №761/7274/14-ц.

Звільнення від відповідальності за відсутність РРО у сільгосппідприємства



У жовтні 2017 року ГУ ДФС Київської області провела фактичну перевірку с/г підприємства на предмет правильності обліку готівки та проведення касових операцій. Працівники контролюючого органу дійшли висновку про те, що на с/г підприємстві повинні бути встановлені реєстратори розрахункових операцій (РРО), яких фактично не було. Також у Акті перевірки було вказано на недоліки у записах в касовій книзі підприємства.

За наслідками фактичної перевірки відносно головного бухгалтера підприємства було складено протокол про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 155-1 КпАП України у зв’язку з нібито порушенням встановленого законом порядку проведення розрахунків у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також два податкових повідомлення-рішення щодо самого підприємства.
Під час розгляду справи про притягнення посадової особи до адміністративної відповідальності адвокатом були подані пояснення до суду, у яких наведені положення законодавства, що доводять безпідставність звинувачення. А саме: ст. 10 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», у якій Уряду надано право затвердити перелік окремих форм та умов проведення діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, яким дозволено проводити розрахункові операції без застосування РРО; п. 11 «Переліку окремих форм та умов проведення діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, яким дозволено проводити розрахункові операції без застосування реєстраторів розрахункових операцій з використанням розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій», затв. Постановою КМУ від 23 серпня 2000 р. N 1336, у якому передбачено можливість проведення розрахунків без РРО при наданні побутових послуг на території села; пп. 38 п. 291.7 ПК України, у якому до побутових послуг віднесено послуги, пов'язані з сільським господарством; п. 2 Постанови КМУ від 23 серпня 2000 р. N 1336 «Про забезпечення реалізації статті 10 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг"», у якому вказано, що для форм і умов проведення діяльності, визначених у п. 11 Переліку, граничний розмір річного обсягу розрахункових операцій не встановлюється.
Суд першої інстанції частково врахував аргументи захисту і закрив провадження у справі за давністю притягнення особи до відповідальності, визнавши головного бухгалтера винною у вчиненні адміністративного проступку.
Головними аргументами захисника в суді апеляційної інстанції було те, що с/г підприємство, надаючи побутові послуги в селі, не повинне користуватись РРО, а відтак не могло видавати фіскальні чеки споживачам таких послуг. Суд має бути неупередженим і безстороннім і не вправі самостійно змінювати на шкоду особі формулювання правопорушення, викладене у фабулі протоколу про адміністративне правопорушення. Відповідне формулювання слід вважати по суті викладенням обвинувачення у вчиненні адміністративного правопорушення, винуватість у скоєнні якого має бути доведено не судом, а перед судом у змагальному процесі. Суд не має права самостійно відшукувати докази винуватості особи у вчиненні правопорушення, оскільки таким чином, неминуче перебиратиме на себе функції обвинувача, позбавляючись статусу незалежного органу правосуддя, що є порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд апеляційної інстанції почув аргументи захисту і задовольнив апеляційну скаргу повністю. Суд всебічно дослідив зібрані по справі докази, врахував обвинувачення, яке було сформульоване у протоколі про притягнення головного бухгалтера до адміністративної відповідальності, вірно застосував норми законодавства і правильно скасував постанову місцевого суду, а провадження у справі закрив за відсутністю у діях головного бухгалтера складу та події правопорушення.
Після отримання позитивного рішення про закриття справи про притягнення посадової особи підприємства до адміністративної відповідальності за нібито порушення порядку проведення розрахунків, адвокат ініціював звернення до суду з адміністративним позовом від с/г підприємства, яким оскаржив податкові повідомлення-рішення для захисту його прав та законних інтересів.
Повний текст судового рішення по справі про адміністративне правопорушення можна знайти у ЄДР судових рішень, справа №373/2115/17. Справа про оскарження ППР ще не розглянута судом по суті, але факти встановлені судовим рішенням мають преюдиційне значення у адміністративному процесі, тому маємо оптимістичні прогнози і по цій справі.